День, який змінив все

 Родін Ростислав, 16 років

Енергодарська гімназія №4

Як я пам’ятаю цей день? Мабуть, я відчував багато різних емоцій, навіть тих, які раніше мені були невідомі.

Мені було 12 років. Зранку, як завжди, батьки пішли на роботу, а ми з братом пішли до школи. Але через пів години брату подзвонила мама і сказала забрати мене і йти додому. Вона сказала, що почалась війна.

      «Війна?!» — що означало для мене це слово? Та нічого. Війна у ХХІ столітті — яка вона?

Але для нас війна почалася не 24 лютого, а 3 березня, коли російські війська зайшли у наше місто. І, ви знаєте, ми до кінця не вірили, що це станеться, що почнуть стріляти, бо у нашому місті знаходилась атомна електростанція, і напад порушував та створював загрозу техногенної катастрофи.

Але це відбулося. Сирена лунала усю ніч, ніхто до кінця не розумів, що відбувається. Час від часу ми чули стрілянину та бачили спалахи пожежі. Батьки поклали нас спати у коридорі. Світло вмикати не можна було, вода зникла, сирена не вщухала. Було страшно від того, що ти до кінця не розумієш, що відбувається. Під ранок усе затихло, і ми зрозуміли, що наше місто окупували російські війська.

  І тоді з того страшного ранку почалось «до» і «після». Я ніколи не забуду той день. Я згадую, як в магазинах були пусті полиці, за хлібом були страшені черги, давали по дві хлібини в руки. Тому, щоб не вистоювати черги кожного дня, ми ходили за хлібом усією родиною, щоб більше купити. І знаєте, цей хліб був такий смачний, такий запашний, я ще ніколи не їв такого смачного хліба.  Знайомі та друзі допомагали один одному щось десь купити чи дістати.

Думаю, що в такий короткий зміст не можна вмістити всі емоції, всі події, всі страхи, які відбувалися тоді. Але ми це пережили, і у серпні того року батьки вирішили, що ми будемо виїжджати з міста. На виїзді з міста ми стояли у черзі 7 діб. Виїхали складно, з перевірками та страхом. Завжди було в голові: «хоч би пропустили». Я відчував, як хвилювались батьки, хоча трималися, щоб не лякати нас. Та нарешті ми у Запоріжжі.

Перші дні були як в тумані. Після окупації було дивно бачити магазини, в яких полиці валилися від товарів, мати стабільний інтернет та мобільний зв’язок. А саме неприємне було те, що ти боявся людей у військовій формі. Хоча це ж були наші, наші військові, які боронили нашу рідну країну. Але після окупації десь глибоко у підсвідомості залишилось відчуття страху від військової форми.

Ті страшні дні залишили багато різних емоцій і спогадів. Але, ви знаєте, найважливіше було те, що ми всі були разом — не лише моя родина, а ми всі, українці, які вставали, протистояли і боронили нашу рідну землю. Ми всі як єдиний механізм, кожен щось вкладав у нашу майбутню перемогу. І вона буде, я вірю.

       Вірю, що настане день, коли в нашій країні буде мир, і ми всі будемо жити без страху.