«День, який змінив усе»

Косенко Вероніка, 14 років

Дніпровської гімназії № 72 ​

Кажуть, що пам’ять має властивість стирати негатив, аби вберегти психіку. Але 24 лютого 2022 року – це дата, яка не стирається. Вона застигла в кожному з нас гострим уламком, розділивши життя на «до» та «після» так різко, ніби хтось вимкнув світло посеред яскравого дня.

Мій ранок почався не з кави чи будильника. Він почався з вібрації телефону та короткої фрази у слухавці: «Почалося». Це слово було настільки вагомим, що повітря в кімнаті вмить стало густим і холодним.

​ Перша емоція – це не страх. Це було щось нереальне. Мозок відмовлявся приймати реальність. Вибухи десь удалині здавалися громом, хоча на календарі був лютий. Здавалося, якщо заплющити очі й порахувати до десяти, все зникне. Але воно не зникало.

​ Того дня я відчувала емоції, назв яким раніше не знала, і все здавалися як у книжках. Тваринний страх: не за себе, а за близьких. Коли ти перевіряєш у меседжерах статус «був у мережі» кожні п’ять хвилин. Гнів: чистий, концентрований гнів, який став паливом замість сну та їжі. Розгубленість: що брати в «тривожну валізу»? Чому документи здаються такими важливими, а улюблені речі – безглуздим мотлохом?

​ Але поміж панікою та невідомістю з’явилося ще щось – неймовірна, майже фізична єдність. Черги до військкоматів, до центрів крові, перші блокпости з шин і мішків із піском. Це був день, коли ми перестали бути сусідами, знайомими чи колегами. Ми стали одним організмом, який вирішив, що буде жити.

​ 24 лютого 2022 року змінило наші цінності. Ми навчилися цінувати тишу, звичайне «як ти?» та можливість просто бути вдома. Цей день забрав у нас спокій, але дав нам розуміння того, хто ми є насправді. Це день, коли ми подорослішали на ціле життя за лічені години. І хоча той лютий досі триває в наших серцях, він назавжди зробив нас незламними.