День, який змінив усе

Мороз Гліб, 12 років

Енергодарська гімназія №1

За вікном двадцять четверте лютого, школа. Ще о пів на восьму ранку не хотілося вірити в новину про початок війни. Але згодом у школі оголосили, що навчання скасовано і дітей мають забрати батьки. Коїлося щось незрозуміле: дітей забирали зі сльозами, самих не відпускали. Дехто плакав, чекаючи на рідних. На вулицях люди кудись поспішали, у магазинах масово скуповували їжу. І тільки на дошці залишилося: «Двадцять третє лютого, класна робота».

Минуло чотири роки, і змінилося все: люди, місто, школи. Моя школа тепер занедбана, розграбована й порожня. Залишилися лише спогади про шкільних друзів та вчителів. Дуже боляче дивитися на рідні стіни, де колись було весело, де ми знаходили друзів і здобували знання. Місто стало наче чужим — сумним, загарбаним і безладним. У ньому більше немає того, що було нам дороге, немає життя, за яким ми так сумуємо. Натомість — постійні тривоги, вибухи, загиблі люди та спільне горе.

Ми навчилися мовчати, боятися, ховатися й терпіти. Кажуть, що надія вмирає останньою. Доки вона живе в наших серцях, ми будемо мріяти про краще: про мир, про зустріч із рідними та друзями. Я вірю, що наше місто обов’язково оживе й розквітне, а напис на дошці нарешті зміниться на: «Мир!».