День, який змінив усе

Варварова Валерія, 16 років ЕМАН

Початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року був для мене шоком. Мої знайомі вирішили евакуюватися в Польщу, а я думала, що повномасштабне вторгнення не триватиме більше тижня, бо це занадто жахливо і не може продовжуватись довго, тому і немає сенсу кудись їхати. А ще було якесь внутрішнє відчуття, що наявність атомної станції робить моє рідне місто безпечним та недоторканним. Як же я помилялась….

В Енергодарі від моменту повномасштабного вторгнення панував суцільний хаос, а коли місто окупували, то черги за продуктами харчування тільки збільшувались. Вони стали місцем зустрічі, їх займали на світанку і писали на листочку прізвища покупців на наступний день. Я була в тих чергах. Тато працював на АЕС, мама сиділа з молодшими братом і сестрою, а я була головною годувальницею родини. Щоб нагодувати містян і спекти власний хліб, власники пекарень возили на млин пшеницю, щоб змолоти борошно, але це поки були дріжджі. Ми були зайняті пошуком продуктів харчування, щоб прогодувати нашу велику родину і це відволікало від жахливих новин. Світ летів у прірву, моя країна горіла, палала, гинула під кулями, а я стояла в черзі, це був мій «фронт».

Потім ми дізнались, що в сусідів сталося горе – у подружжя стареньких жінка зламала ногу, а чоловік був змушений лишитися біля неї цілодобово. І я розуміла, що маю купляти продукти ще й для них, бо тепер цей дідусь не міг стояти в чергах. А в одні руки давали лише один буханець хліба. І ми ділились. Наші сусіди завжди зі сльозами вдячності приймали ці продукти. Мама варила дві каструлі супу – для нашої родини і для сусідів. І сказати б, що це ми одні, але ж ні, в місті було багато одиноких, літніх та хворих людей, яким допомагали знайомі, адже нас єднало спільне горе. 

Зараз я згадую цей місяць, і мені здається, що я стала дорослішою і що він тривав довше, ніж інші місяці. А ще було відчуття, що скоро все закінчиться, що у XXI столітті не може бути голоду і війни. 

Постачання продуктів харчування в місті поступово відновилось. Але завозились продукти тільки російського виробництва і здебільшого дуже низької якості. Тому була боротьба за «українське», де написано «Зроблено в Україні», бо люди знали, що це можна вживати в їжу, на відміну від російського сурогату.

Якось влітку ми прийшли в магазин і виявилось, що привезли морозиво. Тоді мій молодший брат заволав на весь магазин: «Морозиво»! Українською мовою. А в магазині були озброєні військові. Вони озирнулись на нас. І тоді в мене всередині все похололо. Всі зрозуміли, що брат говорить українською. Логічний ланцюжок можна було продовжувати і хтось з батьків міг закінчити в тюрмі – «на підвалі». Я прошипіла: «Мороженое, говори мороженое», – і сама себе ненавиділа в той момент. Відтоді я вирішила, що як тільки моя нога ступить на вільну землю, я говоритиму виключно українською. І я виконала свою обіцянку. На жаль, наш Енергодар тимчасово під владою ворожої росії, але я мрію повернутись в рідне українське місто і впевнена, що це скоро станеться. 

Ми допомогли нашим сусідам виїхати з перевізником, коли та літня жінка одужала. Загалом, наша родина прожила в окупації майже півтора роки. Ми ходили в гості з трьома пакетиками чаю, щоб дізнатись новини, відкривали паролі від Wi-Fi, бо оператори Інтернету весь час змінювались, адже мобільного зв’язку не було, а питати «Як ти?» потрібно. Ми б не вижили без сусідської підтримки і комусь точно було б погано без нас.

Живучи зараз в Києві, ми перезнайомились із багатьма сусідами, і завжди маємо запаси круп, цукру, дріжджів та борошна. А ще сірники, газову похідну плиту та багато чого іншого. Моя прабабуся, яка пережила голод 1933-го року, робила так само. Раніше мені це здавалося нісенітницею. Ми казали, що ці запаси тільки міль розводять та жучків. А тепер мої батьки роблять запаси продуктів, і я так робитиму. Про всяк випадок. І говоритиму лише українською при будь-яких обставинах! 

Ось так один день назавжди змінив життя нашої родини, мого рідного міста та цілої країни…