День, який змінив усе

Штаба Микита, 13 років

 Енергодарська гімназія №5

На календарі був лютий. Я ходив до школи й пам'ятаю, що у нас проводили навчання: пояснювали, куди спускатися у разі надзвичайної ситуації, як себе поводити. Саме тоді у мене вдома почалися розмови про те, що може розпочатися війна. Я не звертав на це уваги, бо навіть не міг уявити, що це означає насправді. У день, коли почалася окупація, до нас прийшли бабуся з дідусем. Ми зібралися всі разом. Було дуже страшно. Всією родиною сиділи в коридорі, і я бачив стривожених рідних. Вони ніколи не були такими, як тоді, - вони стали іншими. Усіх охопив розпач.

Ми прожили в окупації шість місяців, а потім вирішили виїхати. Тоді я ще не розумів, що більше не побачу своїх іграшок і не пройдуся знайомими вулицями. Ми поїхали до Німеччини. Там я пішов до школи, де була дуже гарна вчителька. Вона була доброю, але в класі я все одно почувався чужим. Мені було важко: інша мова, нерозуміння оточуючих... Я дуже сумував.

Батьки пообіцяли, що ми повернемося в Україну. Я чекав і кожного дня запитував, коли настане цей день. На жаль, ми не змогли повернутися саме додому, але приїхали в рідну країну. Зараз ми живемо в невеликому місті, яке дуже схоже на мій Енергодар.

Мені часто сниться, ніби я знову ходжу своєю квартирою, але це лише сон. Зараз у нашій квартирі перебувають російські військові. Можливо, вони вже поселили туди своїх дітей, які тепер граються моїми іграшками, сплять на моєму ліжку. Я не знаю. Але я досі вірю, що станеться диво, і ми всі нарешті повернемося додому.