День, який змінив усе

 Решетило Євгенія Валеріївна

Вихователь ДНЗ № 16

24 лютого 2022 року — день, який я пам’ятатиму завжди. День, що назавжди поділив моє життя на «до» і «після». Тоді змінилося не лише моє життя — змінився весь світ, у якому я жила, працювала, будувала плани й мрії.

Той ранок почався з тривоги, яку важко описати словами. Дзвінки, новини, повідомлення — усе змішалося в голові. Спочатку було відчуття нереальності, ніби це страшний сон, з якого ось-ось прокинешся. Але з кожною хвилиною ставало зрозуміло: почалася війна, і вона прийшла в кожен дім.

На той час я проживала в місті Енергодар і працювала вихователем дитячого садочка. Моє життя було наповнене дитячими голосами, сміхом, заняттями, казками й турботою про маленьких вихованців. Я вчила дітей добру, спокою, безпеці. І саме тоді я вперше відчула глибокий внутрішній біль — адже не могла дати їм головного: відчуття захищеності.

Для мене Енергодар завжди був найкращим містом. Рідним, затишним, світлим. Ми щиро вірили, що це одне з найбезпечніших міст, адже в нас є електростанція. Вона здавалася символом стабільності, захисту й життя. Ми думали, що сюди війна не дійде, що ніхто не наважиться порушити спокій міста, від якого залежить безпека людей.

Але ця віра виявилася ілюзією.

4 березня 2022 року наше місто було окуповане.

Цей день став справжнім шоком. Разом з окупацією прийшли страх, безсилля й постійне відчуття небезпеки. Рідне місто, яке здавалося надійним прихистком, стало чужим і страшним. Найболючішим було усвідомлення, що ти не можеш нічого змінити, лише жити з постійним страхом за себе, за рідних, за дітей.

Працюючи вихователем, я особливо гостро відчувала відповідальність, знати, що вони чують вибухи замість колискових, бачать тривогу замість спокою, — це біль, який залишається назавжди. Саме тоді я зрозуміла, наскільки крихким є звичне життя.

У серпні 2022 року ми змушені були виїхати до Запоріжжя. Це було надзвичайно важке рішення. Залишити дім, місто, роботу, частину свого життя — означало залишити минуле. Ми виїжджали з валізами, але з відчуттям, що скоро все закінчиться і ми повернемося в наше рідне місто.

У листопаді 2022 року ми переїхали до Києва. Велике місто зустріло нас сиренами, тривогами, але й надією. Там я вчилася жити по-новому: бути сильною, не здаватися, знаходити опору всередині себе. Кожен день був випробуванням, але й уроком витримки.

У лютому 2024 року наше життя привело нас до маленького містечка під назвою  Нетішин. Це став новий етап — більш спокійний, але наповнений роздумами й спогадами. Тут я почала відчувати, що можу знову будувати плани, мріяти, вірити в майбутнє. Війна навчила мене цінувати прості речі: тишу, ранок без вибухів, можливість обійняти рідних.

Після 24 лютого 2022 року я змінилася. Я стала сильнішою, витривалішою, уважнішою до людей. Я зрозуміла, що дім — це не лише місце, а люди, любов і тепло, яке ми несемо в серці. Як вихователь, я ще глибше усвідомила свою роль — бути підтримкою, світлом і надією для дітей навіть у найтемніші часи.

24 лютого — день, який змінив усе.

Він забрав спокійне життя, але не зламав мене.

Він навчив цінувати кожен день, вірити й жити далі.

І я вірю, що колись обов’язково повернусь у вільний, рідний Енергодар.