Мить спогадів одного дня

 Пантєєва Софія, 17 років, ЦДЮТ

Я пам’ятаю, як того дня поверталася зі школи. Пам’ятаю, як подруга нервово повторювала – чи то від здивування, чи то від обурення: «Чому? Це ж справжнє божевілля». Тоді я, що йшла поруч, мовчки вдивлялася у головну площу біля «Сучасника» – центр міста. І думала: невже я справді тут?

Щось пішло не так – це відчувалося фізично. Це був момент, коли я не могла собі нічим зарадити. Коли я думала, хоч і не хотіла, про надокучливе «а що як?»

А що як це продовжиться? Що як воно дійде сюди вже завтра?

Було відчуття, ніби на тебе насувається звір, а ти це добре розумієш. Ти усвідомлюєш, але не хочеш вірити, бо ця думка руйнує звичний, «нормальний» ланцюжок життя.

Ще в дитинстві, коли мама вперше розповіла про події в Донецьку, а згодом і в Луганську, я почала бачити сни, в яких велика і страшна армія людожерів заходила у моє місто. У снах я завжди уявляла найгірше: вони руйнують будинки, стріляють у цивільних, і зрештою стає неможливо навіть тікати. А за два тижня до подій сон наснився мамі, як серед лісу , на поляну виходить з однієї сторони армія левів, а з іншої тигри, рисі, леопарди і починається страшний бій. А в цей час жінки та діти спостерігають все зі старого будиночку, навколо котрого ходить чорна пантера, та полює на людей. Всесвіт, ніби давав нам підказки, та ми не могли в то повірити, не могли і не хотіли. Війна в двадцять першому  столітті здавалася абсолютним абсурдом. 

Щоправда, так воно і сталося. 2014 був пострілом на випередження. А ми назвали його винятком.