Моє Сонце

  Волошина Владислава, 16 років

Енергодарська гімназія №2

Енергодар - це не просто місто. Це моє дитинство. Це літо, яке пахне м’ятою, свіжими помідорами й теплим піском.

  Велику частину літа я проводила на дачі з бабусею. У нас був маленький будиночок, грядки, виноград, багато квітів і ще більше затишку. З бабусею було просто й спокійно. Ми разом збирали врожай, варили компоти, а ще часто ходили на пляж. Дорога туди була знайома до кожного кроку. А на самому пляжі - сонце, вода, пісок і відчуття повного щастя. Саме там я завжди сміялася щиро, від душі.

 А ще я дуже любила Парк Перемоги. Він був окремим світом. Я гуляла там майже щотижня, просто так, без причини. Там завжди було тихо й зелено. Особливо я любила спостерігати за білочками - вони стрибали з гілки на гілку, іноді підбігали зовсім близько, якщо мав щось смачненьке. Я часто приносила для них горішки. У той момент все навколо зупинялося — тільки я, дерева й ці маленькі пухнасті створіння.

Але все змінилося 24 лютого 2022 року. Цей день розділив моє життя на «до» і «після». Те, що було теплим і звичним, раптом стало далеким і болючим. Я більше не могла просто піти на пляж, пройтися знайомими доріжками чи побачити парк таким, яким пам’ятала його з дитинства. Життя, яке здавалося стабільним і зрозумілим, обірвалося в одну мить.

Після цього дня я швидко подорослішала. З’явилися страх, тривога, постійні думки про дім і рідних. Усе стало інакше: інші місця, інші люди, інші відчуття. Але разом із болем з’явилася й сила. Я навчилася цінувати прості речі, пам’ять і моменти, які живуть усередині мене.

І хоч тепер я далеко, Енергодар залишається зі мною. У спогадах, у серці, у кожному теплі сонця. Бо саме там було моє дитинство, моє світло і мій дім. І я вірю, що одного дня зможу повернутися туди не лише подумки.

Волошина Владислава, 16 років

Енергодарська гімназія №2