Пам’ять, що болить

Олександра, 15 років

Енергодарський багатопрофільний ліцей

24 лютого мене застало не вдома. У нас була сімейна поїздка до Києва.

Ранок. Столицю вже добряче трусило.

Я прокинулася в іншій реальності, де більше не існувало спокою, планів і відчуття безпеки. Той ранок назавжди розділив моє життя на «до» і «після». Світ навколо ніби зламався: сирени, паніка, страх у кожному погляді. Я ще не до кінця розуміла, що відбувається, але серце вже знало — попереду буде дуже важко.

Виїхати з Києва було надзвичайно складно. Дороги переповнені, люди тікали, не знаючи куди, просто намагаючись врятуватися. Ми все ж таки змогли виїхати, але дорога до рідного міста стала справжнім кошмаром. Під час поїздки ми ледь не потрапили під обстріл. У ті хвилини ти перестаєш бути дитиною — ти просто стискаєшся від страху й молишся, щоб наступна секунда настала.

Коли моє рідне місто опинилося в окупації, все остаточно перевернулося. Я прожила там 1 рік і 6 місяців — і це був найстрашніший період мого життя. Постійний страх, тиск, невідомість, відчуття, що ти — ніби в клітці. Кожен день був схожий на виживання, а не на життя.

Але найбільший удар стався тоді, коли російські військові прийшли до нашого дому. Вони зайшли туди, де мало бути безпечно. Вони забрали мого тата. У той момент мій світ зруйнувався. Я плакала довго, сильно, так, ніби разом зі сльозами з мене виходило все життя. Я не могла повірити, що це відбувається насправді. Саме тоді я раптово подорослішала — не тому, що хотіла, а тому, що в мене просто відібрали дитинство.

Через деякий час у нас з’явилася змога тікати з окупованого міста. Але навіть шлях до свободи виявився страшним. 11 днів у дорозі. Нас не одразу випустили. Ми проїжджали десятки, сотні кілометрів — і все було марно. Нас повертали назад. Надія танула з кожним днем. Було відчуття, що ми ніколи не виберемося, що нас тримають спеціально, що свобода — це щось недосяжне. Ми навіть майже здалися.

Але все ж таки — не зламалися.

Ми спробували ще раз. І цього разу змогли. Коли я перетнула російський кордон, відчула те, що неможливо описати словами — свободу. Я пам’ятаю ці емоції до найменших дрібниць. Я зрозуміла: усе найстрашніше позаду. Я вижила. Я виїхала. І я більше ніколи не повернуся туди, де в мене забрали спокій і дім.

Після всього цього я ненавиділа своє місто. Воно дало мені занадто багато болю, страху, темних спогадів. Але з часом зрозуміла: я ненавиджу не його — я ненавиджу те, на що його перетворили.

Сьогодні намагаюся не жити минулим. Я хочу повернутися лише в старе рідне місто — те, де було дитинство, тепло і відчуття дому. А не в те місто, яке залишилося в моїй пам’яті під час війни та окупації...