Передгроззя

Кумейко Марія, 16 років

Енергодарська гімназія №3

Україна горить… Палає! Розумієте? Україна в огні!

О. Довженко

24 лютого 2022 року. Ранок. Тоді я ще не знала, що вчора був останній день без війни. Крізь сон чую мамину розмову по телефону: “Дітей до школи відпускати?”. Мене трохи схвилювали ці слова. Невже знову карантин і дистанційка? Відсутність спілкування із шкільними друзями, зрозумілих пояснень улюблених вчителів, мудрих порад класної мами? Тоді я ще не знала, що своїх однокласників у повному складі побачу востаннє. 

До кімнати увійшла матуся і стала на порозі. Мабуть, збиралася з думками. Згодом заговорила:

- Доню, добре, що ти вже прокинулася. Вночі почалося повномасштабне вторгнення ерефії в Україну. Це війна.

Присіла на мою постіль, теплими губами торкнулася волосся: 

- Не знаю, яким буде наше життя тепер, але воно точно зміниться. Треба бути сильною і готовою до труднощів. Пам’ятай, що ми з татом завжди поруч. А зараз час іти до школи.

Виходжу на вулицю і дихаю на повні груди колючим зимовим повітрям, що вже пахне весною. Дивлюся в безхмарне високе небо. Невже і справді війна? Тоді я ще не знала, що більше ніколи не буду цією захопленою дівчинкою з широко розплющеними цікавими очима. 

А навколо - тиша. Ні, людей на проспекті багато: поспішають навантажені рюкзаками школярі, поважно крокують атомники, малеча, міцно тримаючись за мамину руку, чимчикує до казки на гостину. Навіть собаки, яких дбайливі господарі вивели на прогулянку, мовчать. Всі ніби очікують чогось невідворотного. Затишшя перед грозою. Тоді я ще не знала, що 4 березня вона прийде в наше мирне місто.

У школі також тихо. В повітрі повис липкий страх. Він холодним потом повзе по спині і змушує розмовляти пошепки. Хочеться стати прозорою, аби невідомий монстр на ім’я Війна не помітив і не зжер. Здавалося, він чатує всюди.

Олена Олександрівна, класна керівниця, сказала, що нас відпускають додому. Наостанок вона міцно обійняла кожного і провела до порогу. Бачу її і зараз, щойно заплющу очі. Тоді я ще не знала, що не повернусь на цей поріг.

25 лютого ми виїхали з міста. Спочатку було Запоріжжя, згодом - Київ, потім - Німеччина.

Так, я не побачила на вулицях рідного Енергодара танки, стовп чорного диму над ЗАЕС, не чула вибухів, мене не запрошували на навчання до рашинської школи, батьки не брали участі у псевдореферендумі. На мою долю випало лише передгроззя, а воно чи не страшніше за грозу. Передчуття неминучого тисне більше, ніж будь-який тягар. Тоді я ще не знала, що ця гроза триватиме і досі. Та, попри це, я, як і Олена Горголь-Ігнатьєва, впевнена:

І буде мир...

І вишні зацвітуть

У рідному моєму краї.

Лелеки добру звістку принесуть:

“Кінець війні, ми ворога здолали!”.