Світанок обов'язково настане

Тимошенко Олександр, 16 років

 Енергодарської гімназії №4 

Темрява відступає, коли перші несміливі промені сонця торкаються землі. Приходить світанок. І так буде завжди. Навіть тоді, коли здається , що ніч не має кінця. Коли сонце не з’являється із-за хмар по декілька днів. Але я точно знаю, що після ночі обов’язково буде день, буде світло. Я вірю, що такий день настане і для мого дорогого серцю міста. Воно зараз в окупації, зранене, розтерзане, німе від болю і образ, від безсилля і танучої надії. І наче з минулого життя виринають картини. Яскраво світить сонце. Навколо дзвінкий дитячий сміх, розчулені посмішки дорослих, які спостерігають за малечею, закохані парочки…  24 лютого 2022 року перекреслило все. Дитинство, сповнене турбот і беззавітної надії, раптово змінилося жахом реальності. Шкільні уроки, ігри з друзями – все померкло перед страшними подіями  війни, яка проникла у кожне наше серце. Наш світ зруйнувався, а разом із ним і впевненість, надія, мрії. Атомна станція, здавалося б, мала бути нашим надійним щитом, але я глибоко помилявся. Енергодар — місто енергії, місто, покликане дарувати світло, тепло, радість, спокійне життя. З найбільшою в Європі атомною електростанцією. Але війна принесла сюди темряву, страх, невідомість, біль розлуки. Місто, яке давало енергію країні, саме опинилося в полоні, в сутінках. В окупації. Яке страшне слово!

Коли росіяни наближалися до нашого міста раз, другий і третій, а потім відходили, в душі жевріла надія: може, не зайдуть. Адже найбільша атомна станція Європи… А вночі з 3 на 4 березня прямо  на атомній станції розгорівся жорстокий бій орків із нашими військовими, потім супротивник з танка обстріляв атомні блоки. Спрацювала повітряна тривога. Стріляли по атомній. Не вкладалося в голові.

         Окупація - це не тільки про чужинців зі зброєю. Це про мертву тишу, яка лякає. Про  людей, які стали боятися власної тіні. Про гасла і прапори не наші. Про дітей, які змушені ходити в їхні школи. Але ж ті школи були нашими. Це неймовірно, як це можна зрозуміти?! Не знаю, як хто, але я не міг осягнути своїм дитячим розумом, як можна прийти з мечем  в іншу країну й сказати, що це їх земля, квартири, школи і навіть атомна станція належить непроханим гостям. Як таке може бути? На уроках історії вивчав причини і перебіг різних збройних конфліктів. Але ж то не в нас, а  десь-інде! Це не може бути правдою! З’явилися такі не відомі досі почуття: страх, паніка, тривога, гнів, розпач. І безсилля. Від того, що не можеш змінити ситуацію.

         А як же атомна? Найбільша в Європі? Стоїть сиротою. Як з'ясувалося, величезна споруда 20 століття потерпає від некомпетентних ворогів, яким що атомна, що стайня - одне й те ж. Її треба було захищати, а ми сподівалися, що вона нас захистить, що не буде обстрілів цього атомного об'єкта. Але ворог - мавпа з гранатою: недумаючий, злий, жорстокий і підступний. 

Тому з’явилися думки про потребу зібрати тривожну валізу та інші речі, а також про можливості евакуації. Моя  сім’я вирішила покинути рідне місто. Але емоції переповнювали кожного: в одну валізу чи наплічник зібрати все життя, покинути свою квартиру, не знаючи, чи доведеться повернутися.  З’явилася злість, потужна відраза до цього народу, побажання їм заплатити за все, що накоїли. Яке ще може бути ставлення до тих, хто прийшов нас знищувати? Я ще більше полюбив свою країну, своє місто, а зненавидів агресора. Радію смертям ворогів, хоча мені від того важко: це неприродньо - радіти смерті. А ще я помітив, що багато матеріального не важливе, коли немає мирного неба над головою. 

Так я став ВПО. Навчання продовжив у своїй рідній гімназії дистанційно. Дуже хотілося до друзів, однокласників, у свій клас. На новому місці познайомився з однолітками, з’явилися нові друзі. Я вже в 11 класі. Так минає моє дитинство поза межами рідного міста. Спливає день за днем, але надія на повернення додому не покидає мене.

     Деколи зустрічаю знайомих з Енергодара. Емоціям не має меж. Але вони зі сльозами на очах. Душа тремтить від думки, що немає Каховського водосховища; навколо міста, замість зелених лісів, лишилися згарища обвуглених дерев; сакури, дбайливо посаджені зовсім недавно, засохли.  Спілкуюся з тими, хто лишився на окупованих територіях. І дивуюся з того, що серця енергодарців залишаються вільними, незважаючи на пута окупації. І вони кажуть, що в  цій темряві стає зрозумілим, що, незалежно від того, як довго триватиме ця ніч, світанок обов'язково настане. І тоді знову будемо вільними, наша АЕС  даватиме електроенергію на благо України, ми будуватимемо своє життя і віритимемо в майбутнє, а я буду його частиною.

Я знаю  знайомих, друзів, однолітків, які не покинули місто і залишаються людьми навіть в складних ситуаціях, Допомагають один одному, підтримують і чекають. Що чекають? Звичайно, Україну. Вони зберігають віру в серці, яка ніби вогник, освітлює надію. Це символічно, що моє місто енергії є символом стійкості. Бо люди дійсно мають ту внутрішню силу, яку не зламати і не здолати. А ще пам'ять не дає забути, хто вони і чиїх батьків діти. Енергодар чекає свого світанку. 

Я точно знаю: жодна ніч не триває вічно.  А після найтемнішої ночі обов’язково прийде світло. Вірю  в те, що наше місто буде звільнено, що війна закінчиться і що люди знову повернуться до свого колишнього життя,  знову посадимо ліси навколо міста, а сакури -  вздовж вулиць. Україна має величезні ресурси, силу духу та єдність, щоб подолати ці труднощі. Тоді ми подбаємо про нашу гордість – найбільшу в Європі АЕС, яку не змогла захистити міжнародна спільнота. 

Я не знаю, коли саме настане цей день. Але знаю, що він обов’язково буде. Хочеться прокинутися наступного ранку у країні без війни, вибухів і тривог. Не барися, світанку нового дня. Тебе всі чекають з нетерпінням. 

Тимошенко Олександр, 16 років

 Енергодарської гімназії №4